● на головну●              

Юні письменники і поети! Сторінки "Пегасика" відкриті для вас. Якщо ви пишете вірші, казки, оповідання, тоді ми чекаємо на ваші твори! E-mail: ostrovskogo@ok.net.ua       

***

Нові твори

Ліни Кіт, 12 років,

 учениця 3-А класу Тлумацької гімназії, вул. Грушевського, 23, м. Тлумач, Івано-Франківська обл., 78000

Загадки

 ***

 ***

Краса природи

Людей оточує чарівний  світ – світ природи. Не всі бачать цю дивовижну  красу квітів, дерев, тварин і навіть комах. Деякі люди просто не хочуть цього і надають перевагу телебаченню і комп`ютерним іграм, інших засліпили гроші, і вони нещадно знищують ліси, степи, луги, озера, ріки.

Але давайте заглянемо в ліс – в частинку дивовижної краси і гармонії.

Тиша. Спокій. Лиш де-не-де чути шелестіння листя від найтендітнішого подиху вітру. Ось зі своєї нірки вибігла мишка. Вона боязко озирнулась навкруги, дивлячись, чи немає хижаків, і почала терти лапками мордочку, вмиваючись. На дереві в той час сиділа сова. Вона на світанку вже збиралася спати, але побачивши поживу, змінила своє рішення. Це крилате створіння націлилось на сіру крихітку і вмить напало на беззахисну мишу. Сіренька на той час не зразу побачила хижака, але запримітивши гострий дзьоб поміж своїх вух, мигцем вбігла в нірку. Мишка почала пищати, але цей звук швидше нагадував кпини, ніж зойки від болю.

Від сну почали прокидатися й птахи, а завдяки їхньому співу покинув сон весь ліс. По деревах застрибали білочки, поспішаючи поповнити запаси на зиму. Соловейко заспівав веселих пісень, а зозуля завела свою звичну однотонну музику. Десь високо під небом чути шепотіння дерев, цвірінькання горобців і синиць, каркання ворон. Над квітами пурхали яскраві різнобарвні метелики, заклопотані роботою бджоли і джмелі, гудіння яких чутно на весь ліс.

«Тук-тук! Тук-тук!» – почулось вдалині. Це наш санітар – червоноперий дятел! Він завзято взявся за лікування старого дуба, якого чомусь почали гризти комахи.

Та ось яскраве сонце закрили страшні сірі хмари! Вони розляглися по небу, затьмарюючи небесне світило. Звірі поховалися в нірки, мухи, метелики, жуки та джмелі шукали прихистку під листям дерев та кущів. Чарівні квіти згорнули свої ніжні пелюстки, очікуючи грози.

Але їхні побоювання були марними. Замість грози прийшов грайливий дощик. Його кришталеві крапельки грали чарівну музику на листочках дерев та кущів, на блискучих калюжах, на невеличких озерцях і вузеньких струмочках. Звірята зачаровано дивились, як дзенькотіли крапельки-перлинки. І кожна з них була окремою ноткою у чарівній і незабутній мелодії дощу. Цю музику ліс запам’ятає на все своє довге життя.

Нарешті дощ закінчився, але відлуння його мелодії ще довго-довго лунало по цілому лісі. День підійшов до кінця, і звірі почали готуватися до сну. Та навіть у темну і непроглядну ніч дехто почуває себе так само добре, як ми,  люди, вдень. Це такі лісові мешканці, як сова, нічний метелик, кріт та деякі гризуни. Коли сонце заходить за обрій розбійниця-сова шукає собі поживу. Кроти займаються своїми звичними справами: рити тунелі. А нічні метелики просто пристосовані до темноти. Вдень вони нічого не бачать.

Природа чарівна! Природа довершена! І все в ній взаємопов’язане. Адже якщо не буде рослин – не буде й травоїдних тварин, тоді не стане хижаків, а без них не виростуть рослини.

Тому, будь ласка, люди, захищайте ліси, оберігайте природу! Якщо ви будете знищувати її, ви першим ділом зашкодите собі.

***

Мелодія дощу

Сьогодні у парку чомусь було не так, як у інші дні. І шелест осіннього листя, здається, той самий, і подих вітру не змінився, і стежинки ховаються за рудий листовий коврик так само, як це було в минулі дні. Але ні, щось змінилось! І я знаю, що це дощик. І його мелодія, його звук барвистих крапель. Він весело видзенькував свої тихенькі ноти то на кленових листочках, то на посохлій траві, то на осінніх квітах.

Крапельки-намистинки весело дзенькотіли, падаючи в маленькі річечки води. І хоч брудні хмари розляглись по небу, яскраві сонячні промінці пробивались крізь цей сірий туман, і просвічували на небі барвисту веселку.

Ця мелодія дощу запам’ятається мені на все життя, адже це маленький шматочок мого дитинства!

***

Осінь сумна, та від її щедрості весело

Ліна Кіт (11 років)
учениця 2-А класу м.Тлумач,
Івано-Франківська обл.
Вересень. Місяць цей починає школу. Діти ще з літнім настроєм йдуть туди. Птахи збираються летіти у вирій. Борсуки, ведмеді та миші готують теплі лігвища, нори та берлоги. Трудівниця білочка швидко плигає з гілки на гілку, щоб добратись до горішка першою, а ще одна рудохвоста шукає в траві соковиті грибочки. Старий лелека нарешті зірвався з гнізда і полетів зі своєю родиною в небо, намотуючи там великі й сумні кола. Він прощається з батьківщиною.
Але, щоб розвіяти вересневий сум, до нас надійшов жовтень, найяскравіший місяць осені. Він встелює рудою листяною ковдрою всі дороги, стежки, всю сумну зсохлу траву. Нема вже ластівок, лелек, нема вже соловейка, є тільки чорні, мов сажа, ворони і крикливі горобці. Та однак, яка краса усюди! І це вже жовтень, все він придумав!
Далі йде листопад. Дерева стоять голі й ніби безсилі проти морозів. Тільки де-не-де здаються червоними. То їх пообсідали снігурі. Вони вже завели свої зимові пісеньки, хоч надворі осінь. Але що листопад, що грудень, однаково. Тільки в грудні сніг, а в листопаді листя.
Можливо, ці місяці й навівають смуток, але я люблю осінь, адже вона щедра. Тільки восени ми куштуємо яблука, груші, сливи… Тільки восени листя попадає нам навіть за пазуху. І тільки осінь може розмальовувати дерева в різні відтінки рудого кольору.

***

Роботи учасників творчого конкурсу

"Продовження улюбленої книги"

(І-й обласний конкурс сімей Чернігівщини,

що читають "Родина.Книга. Бібліотека.").

Продовження казки Г.-Х. Андерсена

"Русалонька"

Сім'я Кривець (м.Ніжин).

    Пам'ятаєте, як сумно скінчилася казка? За свою любов і самопожертву Русалонька пішла з життя і стала лише морською піною. Ось ми і скористалися можливістю виправити несправедливість.

    "До Русалоньки підпливли її сестри, вона простягнула до них руки і раптом помітила, що вони зрізали своє прекрасне довге волосся. "Ми віддали його морській відьмі, - пояснили сестри. - А натомість вона повернула тобі твій чарівний голос". Дуже зраділа Русалонька, навшпиньки пробралася поміж сплячих слуг, підійшла до Принця і ніжно позвала його. Навіть крізь сон Принц впізнав той голос, що вмовляв його не здаватися, протриматися ще трохи, коли він боровся з морською пучиною. Відкривши очі, він побачив Русалоньку і вигукнув: "Ось моя справжня рятівниця! Я одружуся тільки з нею!" Скоро відбулося весілля, веселе та пишне. Русалонька була дуже щасливою."

***

Продовження книги В. Нестайка

„Тореадори з Васюківки".

Сім'я Москальських (м. Мена)

Сподіваюсь, ви ще не забули мене Яву Реня та моїх друзів Павлушу Завгороднього та Ганю Гребенючку? Тоді ви пам'ятаєте наші цікаві пригоди. Зараз ми вже трохи старші, але різні несподіванки і загадкові події оточують нас на кожному кроці.

Оце й недавно трапилось таке... Але по порядку.- Сиділи ми з друзями та дідом Варавою увечері в нашому садку , їли варениіш з вишнями та жваво обговорювали кіно „Вій", яке недавно показували в нашому клубі. „- Як шкода, що у нас, у Васюківці, не було ніяких містичних історій. Ніяких тобі вампірів, відьом, привидів.”- сказав Павлуша.

Тут озвався дід: „Ну, про вампірів та вурдалаків у наших краях зроду не чули. Відьом таки вистачає. Ось хоч бабу Галущиху візьміть, як затіє лаятись із сусідами, то аж шибки у вікнах тремтять, а як гляне - свіже молоко скисне. Якби за вміння лаятись та
проклинати давали вчені звання, то була б не просто академіком чи професором, а довелось би придумати спеціальне найвище звання. І таких у нас добрий десяток набереться. А що стосується привидів, то чув я якось від свого діда таку історію. Жив колись у нашому селі козак Пантелеймон. Заможний був, працьовитий, але жадібний і відлюдькуватий. Жодному старцеві куска хліба не дав, ніколи сироту не обігрів та навіть і тварин домашніх у нього не було. Та приблудився одного разу до його двору дивний пес - собака не собака, вовк не вовк, але дуже лютий і великий. От він Пантелеймону відразу сподобався, дуже вже схожий був за характером на хазяїна. Якщо і раніше обминали люди його двір, то тепер поповзли селом слухи один страшніший іншого. Мовляв, і худоба пропадати стала, і собак розірваних та пошматованих знаходили неподалік своїх осель, а це навіть загубився Грицько, 6-річний син вдовиці Мотрі. Шукали маля шукали та так і не знайшли. Тільки чули, що в дворі Пантелеймона гірко плакало якесь дитя. Коли і на другий день дитини не знайшли, зібрались усім селом і пішли до козака. Довго стукали у ворота та ніхто не відчиняв їм. Коли ж вибили ворота, і двері, то побачили: загризеного малюка і величезного собаку, з пащі якого капала кров. Люди накинулись, на нього хто з чим і вбили. А коли відійшли, то побачили, що це ніякий не собака, а козак Пантелеймон. І зрозуміли, що це був вовкулака. Похоронили його на освяченій землі, посадили над ним осику. Але, кажуть, що і досі, коли буває повний місяць чути з боку кладовища якесь моторошне виття. Правда, я ніколи його не чув. А зараз досить байок, час уже лягати спати"- сказав дід.

А ми сиділи принишклі і зачаровані, нам зовсім не хотілося розходитись. Коли дідусь почовгав до хати я запропонував: „А давайте сходимо на кладовище і послухаємо, сьогодні якраз повний місяць." Павлуша не міг не погодитись, по-перше цікаво, а по-друге не хотілось показатись боягузом перед Гребенючкою. Ми сміливо рушили до кладовища, але чим ближче підходили тим повільнішими ставали наші кроки. І ось ми вже йдемо по стежині між старих могил. Раптом „У-у-у", - почулося за спиною. Ми вкрилися мурашками. Десь поряд хруснула гілка і дико заверещала Ганя. Біля нас стояла якась мара. Була вона невелика, зате мала страшну пику, яка світилась якимсь потойбічним світлом. Серце моє калатало так, що мабуть було чута аж у селі. Я похитнувся і, не втримавшись на ногах впав прямо на страховище. „У, загаза чогтова", - почулося раптом. Виявляється, це була Яришка, яка чула дідову розповідь, і, раз ми не запросили її йти з собою, вирішила налякати нас. Потойбічне світло теж легко пояснювалось: це всього-навсього був ліхтарик, направлений в обличчя.

    Ось така пригода спіткала нас недавно. А всього ж їх ой, як багато... Але про це вже іншим разом.

***

Продовження казки братів Грімм

„Бременські музиканти"

Сім’я Дніпровських (м. Козелець)

... А осел, собака, кіт і півень залишилися жити в хатині. Дуже скоро вони розбагатіли, бо знайшли скарб, захований розбійниками. І жили вони у своїй хатині довго і щасливо, частенько давали концерти (звучить пісня Бременських музикантів), і звірі їм були дуже вдячні. Але їх душа хотіла більшого, адже вона була в них неспокійна і прагнула нових зустрічей, вражень і визнання їхнього таланту.

І ось одного разу до них долинула звістка про конкурс, де можна було проявити себе як неординарну особистість - це був конкурс „Євробачення - 2006".

Учасники конкурсу покивували свою майстерність в різних музичних жанрах: кантрі, попса, джаз, класика. Але наші герої захотіли виконати „рок „по-звірячому". Це був незвичайний жанр, і наші герої, одягнувши костюми монстрів, потрапили на шоу.

І ось настав цей довгоочікуваний час. Всі зібралися на свято, люди на трибунах раділи. У палаці все було розкішно прибрано. Фарфорові стіни й підлога виблискували у світлі багатьох тисяч золотих ламп, у коридорах поставили найрозкішніші квіти. Усі були в найкращих убраннях, і всі з цікавістю дивилися на Бременських музикантів (звучить пісня).

    І співали вони так чудово, що на очах всіх виступили сльози і покотилися по обличчю від незвичайних і водночас жахливо -прекрасних образів учасників. Але всі одностайно сказали: „Це -найкраще шоу!"

***   

Всеукраїнський конкурс

Дитячої творчості

«Моя майбутня Україна» (2005 р.)

Номінація «Прозові твори»

1 місце— Олена Детина, 13 р.,

м. Городня Чернігівської обл.

Ганнуся з майбутнього

Травень цього року видався холодним і мокрим. Але природа не спала. Дерева одягнули своє свіженьке зелене вбрання, на клумбах розквітли тюльпани, а каштани ось-ось викинуть свої неповторні квітучі свічки.

В один із травневих днів Оленка поверталася з музичної школи додому. Від запаху акації, що цвіла неподалік, піднявся настрій. Хоча й холодно, але зовсім скоро — літо і довгождані літні канікули. Оленка йшла, мріючи про те, як вона проведе літо, — і тут побачила дівчинку. Не звернути уваги на неї було просто немож­ливо. Дівчинка йшла назустріч Оленці, здивовано роззираючись навкруги. Підійшовши ближче, Оленка помі­тила, що в широко відкритих очах дівчинки промайнуло враз все: здивування, цікавість, непорозуміння і на­віть страх. Коли дівчинка була вже поруч, Оленка не витримала:

- Дівчинко, ти що, заблукала?

- Та ні. Але ...

-Тебе як звуть? Мене — Оленка ...

-А мене — Ганнуся, — розгублено відповіла дівчинка.

-Ганнусю, я бачу, що тебе щось непокоїть, розкажи мені, що сталося ...

-Ганнуся продовжувала роззиратися навкруги. Коли її погляд зупинився на обличчі Оленки, вона почала усміхатися й потім дуже голосно вигукнула: —Вийшло! Тепер прийшла черга Оленки дивуватися:

-Що вийшло?

-Почекай, Оленко! Який зараз рік?

-Як це — який рік? Ганнусю, ти що, погано себе почуваєш? - дещо злякано запитала Оленка.

-Розумієш, мені здається, що нарешті здійснилася моя заповітна мрія, тож я й хочу знати, який зараз рік.

-2005-й, — відповіла Оленка і недовірливо глянула на Ганнусю.

-Не дивуйся, будь ласка, я зараз усе тобі поясню. Я потрапила до вас з 2055 року.
          -Ой! То виходить, що ти - дівчинка з майбутнього? — якось невпевнено запитала Оленка

-Виходить, так, — поволі заспокоюючись, відповіла Ганнуся. — Зараз я спробую все послідовно тобі пояснити.

-Зачекай, — Оленка взяла дівчинку за руку, — ходімо до мене в гості, а по дорозі ти мені все розкажеш.

-Гаразд!

Дівчатка, взявшись за руки, не поспішаючи йшли містом, а в їхніх оченятах спалахували вогники.

—Ти вже зрозуміла, Оленко, що живу я в 2055 році, — почала свою розповідь Ганнуся, — я дуже цікавлюся історією, тому я завжди мріяла про подорожування в часі. Одного разу мій дідусь повів мене до кімнати, де він зібрав чимало дивних речей. Я звернула увагу на те, що він назвав старе дзеркало е дзеркалом часу». Він розповів, що це дзеркало передавалося з покоління в покоління і що йому — майже 400 років. Я спочатку не повірила, а по­тім вирішила проекспериментувати. Тож сьогодні я тихесенько, щоб ніхто не помітив, зайшла до тієї кімнати, стала перед дзеркалом і попросила його перенести мене в 2005 рік. Я заплющила очі, торкнулася дзеркала, а коли я їх розплющила, то була вже тут, у твоєму місті.

-Почекай, Ганнусю, —- захитала головою Оленка, не в змозі сприймати почуте, — а чому ти захотіла саме в 2005 рік?

-Все дуже просто, — продовжувала дівчинка. — Я дуже цікавлюся історією нашої України. Зараз у школі ми вивчаємо історію XXI століття. Переломним моментом у XXI столітті стала Помаранчева революція. Саме після неї в Україні в усьому почалися позитивні зміни. Виходить, Оленко, що ти живеш у дуже цікавий час.

Оленка зупинилася:

Ганнусю, а коли ти повинна повернутися в свій час? Ти встигнеш розповісти мені про те, якою стане Україна через 50 років?

— Звичайно, я розповім тобі про все, що тебе цікавить.

Дівчатка, збуджені такою надзвичайною зустріччю, пішли швидше. Але тут Ганнуся зупинилася, дивля­чись уперед. Назустріч дівчаткам ішли старенькі дідусь та бабуся. Дідусь опирався на паличку, і було помітно, як важко йому дається кожен наступний крок.

-Чому вони йдуть пішки, адже вони такі немічні! — У голосі Ганнусі було не стільки здивування, скільки обурення.

-Я не розумію тебе, Ганнусю, — мовила Оленка. — Мабуть їм недалеко йти, тому вони й не скористалися автобусом.

-Розумієш, Оленко, я так обурена, бо не бачила нічого подібного. Справа в тому, що в моєму часі люди похилого віку мають усі можливі привілеї. Кожен пенсіонер отримує безплатно машинокат. Це така невелика триколісна машинка для пересування містом. Вона працює на спеціальних батареях, тому - екологічно чиста. Ще наші пенсіонери отримують безплатно продукти в спеціальних магазинах.

-Ганнусю, що ж, пенсіонери зовсім не отримують грошей?

-Звичайно, отримують, — відповіла дівчинка, — тільки використовують вони їх для здійснення своїх мрій. Дуже багато людей похилого віку подорожують по всій земній кулі, відпочивають там, де їм заманеться, і завжди спілкуються між собою. В кожному місті й селі є клуби за інтересами для пенсіонерів; вони часто подорожують містами України, збираючи докупи однодумців.

-Це дуже схоже на якусь казку, — сказала Оленка.

-Та ні, — заперечила Ганнуся, — просто країна піклується про свій народ. До речі, Україна — єдина в світі країна, де пенсіонери мають стільки пільг.

-Ганнусю, а що нового сталося в медицині? Мене це дуже хвилює. Цього року від тяжких хвороб померли мої обидві бабусі, а також мій татко. Це так тяжко, тому я часто мрію про те, щоб учені винайшли якісь ліки від усіх хвороб, щоб діти ніколи не втрачали своїх батьків, щоб усі люди могли доживати до старості, — Оленка безнадійно зітхнула.

-Я хочу порадувати тебе, Оленко: твої мрії здійсняться. Після Помаранчевої революції вчені отримали можливість працювати над різними новими ідеями. Було винайдено багато різних профілактичних засобів від усіх хвороб. Кожній дитині з перших днів життя, а потім в дитячому садку та в школі дають спеціальні, дуже смачні пігулки, тому ніхто й не хворіє. По всій Україні є мережа оздоровчих закладів. Кожна людина, що працює, один раз на рік, крім відпустки, весь місяць перебуває в оздоровчому закладі. Тут її досконало об­стежують і підтримують стан здоров'я на належному рівні. — Ганнусю, а які зміни відбудуться в школі?

Школа — це вже другий ступінь навчання. Все починається в дитячих садках. Видатні українські діячі освіти розробили цілу систему навчання дітей, починаючи з раннього дитинства. В дитячих садках працюють спеціалісти, яких у народі почали називати «відкривачами душі». Ці люди безпомилково розпізнають особливі здібності кожної дитини, розвивають їх. Але основна увага в дитячих садках приділяється вивченню мов. Адже найкраще починати вивчати мови саме з раннього дитинства, коли дитинка ще тільки починає розмовляти. Тому в дитячих садках працюють вихователі, які володіють п'ятьма-шістьма мовами.

У  7  років діти йдуть до школи. Класи в нас маленькі. В кожному класі — десять учнів. Вчителі мають змогу приділяти увагу кожному з нас. До 12 років ми навчаємося в загальноосвітній школі, а потім ще 4 роки — у профільних школах, де вже починаємо вивчати все те, що стосується майбутньої професії. Учні всі ці роки продовжують вивчати кілька мов. Ще ми досконало вивчаємо історію України. Адже ти, мабуть, знаєш, Оленко, такий вислів: «На помилках вчаться». Саме тому, щоб не допускати помилок, треба дуже добре знати історію своєї країни. Кожної суботи в школі — історичний день. Учні подорожують усією країною, вивчаючи її історію.

У 16 років юнаки та дівчата вступають до навчальних закладів найвищої категорії і продовжують оволодівати обраною професією. У 20 років кожна людина вже починає працювати. Ганнусю, а навіщо вивчати сті­льки мов?

Розумієш, Оленко, Україна готує дуже багато висококваліфікованих спеціалістів у всіх галузях науки. Всі країни світу звертаються до нас за допомогою. Українці працюють у багатьох країнах, тому необхідно знати багато мов.

Ганнусю, виходить, що кожна дитина має змогу опанувати саме ту професію, про яку вона мріє?

Звичайно! Завдяки цьому Україна і стала процвітаючою країною. Адже тільки займаючись своєю улюбленою справою, людина може мобілізувати всі свої можливості. До речі, Оленко, а ким хочеш стати ти?

Я мріяла стати археологом. Але навчання зараз дуже дороге, тому моя мрія не здійсниться.

Як це прикро! То що ж ти будеш робити? — запитала Ганнуся.

— Я дуже люблю співати, вчуся в музичній школі. Після її закінчення я, мабуть, піду навчатися в музичне училище, а коли сама почну заробляти гроші і допомагати мамі, то продовжу навчання у вищому навчальному закладі.

Дівчатка трішки помовчали, усвідомлюючи все почуте. Оленка помітила, що Ганнуся якось зблідла і упо­вільнила ходу.

-Що з тобою?! — злякалася дівчинка.

-Мені важко дихати. Я, здається, знаю чому. У вас дуже забруднене повітря, адже стільки машин навкруги. Українські вчені розробляють нові методи переробки нафти. Пальне для машин стане екологічно чистим, не буде цих шкідливих викидів у повітря. А ще Україна не купуватиме нафту й газ, тому що будуть відкриті нові родовища на території країни.

-Ось ми і прийшли, — сказала Оленка, заходячи до рідної домівки.

Ганнуся зайшла, з цікавістю оглядаючись навкруги. Побачивши телефон, Ганнуся сказала:

-Такий телефон є в мого дідуся. Він не любить викидати старі речі, каже: «Збережу для історії!».

-А які телефони у вас? — поцікавилась Оленка.

Коли ми розмовляємо, то бачимо одне одного на екрані. На екрані також з'являються всі дані про стан здоров'я того, з ким та розмовляєш. Це дуже доречно, тому що всі люди надзвичайно доброзичливі і турбуються одне про одного. Та й взагалі в суспільстві зникла чорна заздрість, тому що кожна людина може мати все те, чого прагне, тільки для цього треба дуже багато працювати.

Оленка покликала Ганнусю обідати.

-Розкажи, що сталося із сільським господарством. Зараз по телевізору ми тільки й чуємо про страшний занепад у цій галузі.

-Ой, Оленко, треба було розпочинати свою розповідь саме з цього. Адже розквіт України після 2005 року починався саме з піднесення сільського господарства. Кожен селянин мав право взяти стільки землі, скіль­ки він міг обробити. Селянам безплатно дали різну сільськогосподарську техніку. Кожен клаптик землі в Україні був оброблений ... Дуже багато великої рогатої худоби, свиней і овець. У кожному селі з'явилася своя птахоферма. Родюча українська земля дає стільки хліба, що його вистачає, щоб продавати в різні країни. —
Як це все цікаво, Ганнусю! Якщо я розкажу про зустріч з тобою своїм друзям, вони, мабуть, мені не повірять, — зітхнула Оленка.

У Ганнусі в кишені щось задзеленчало.

-Ой, Оленко, мене кличе матуся. Вона не уявляє, де я зараз знаходжусь. Я дуже рада, що ми з тобою по­знайомились, але мені вже слід повертатися.

-Але як же ти повернешся? — злякалася Оленка.

-Не хвилюйся. Я заплющу очі і дуже-дуже захочу додому. Я впевнена, що в мене все вийде. Оленко, якби я хотіла забрати тебе з собою, — тоді б могли здійснитися всі твої мрії! І ти б пишалася нашою Україною так само, як пишаємося нею всі ми, адже на всій земній кулі нема кращої країни.

-Ні, Ганнусю, я не хочу з тобою. Я хочу на власні очі побачити, як буде розквітати моя Україна, посприяти цьому!

—Тоді прощавай, Оленко!

— Прощавай! — зі сльозами на очах відказала Оленка.

***

 ***

Влітку я відпочивав у селі. І ось яка цікава історія зі мною трапилася. Назвав я її ...

НЛО

МАДЖУГА Ярослав

СШ № 3 , м. Чернігів

Я дуже люблю купатися в річці, яка протікає за нашим городом. Але, звісно, мене одного туди не пускають, мовляв, там часто буває НЛО і може мене схопити. Я, звичайно, цьому не вірю. Та ось одного сонячного дня ми зібралися іти до річки. Бабуся десь загаялась, а я з молодшим братом Романом хутчій з двору. Швидко зняв шорти, ступив на кладку і хотів кинутися у прохолодну воду. Але..! Що це?! На дні річки я побачив якийсь круглий блискучий предмет, а поруч з ним простяглася досить дивна істота. Вона чимось нагадувала змію -  така ж довга і вся розцяцькована. Істота мала круглу, приплющену голову і одне око. "НЛО, -  подумав я, -  мабуть, спеціально зменшилося і залягло на дно річки". Я крикнув Романові, щоб той біг по бабусю, а сам став уважніше розглядати істоту. Вона не рухалась, а якось противно дивилася на мене своїм виряченим оком. Я крикнув - потвора ні з місця. Я ляснув рукою по воді... Істота завертіла хвостом, попереджаючи мене, щоб я її не чіпав. Але я ж не боягуз, і хай вона не думає, що я її боюсь. А тому влаштував на кладці справжнісінький танець дикунів. Я кричав, тупотів ногами, підстрибував так, що кладка хиталася, а вода в річці пішла кругами. Потвора теж завертіла хвостом і затанцювала, ніби дражнила мене. Ні, цього вже я ніяк не потерплю, щоб якась космічна нікчема та дражнила мене на моїй рідній Землі. Я ліг на кладку, зловчився і блискавично схопив за її холодну бридку спину і викинув на берег.

І як же я здивувався, коли побачив перед собою звичайнісінький пасок, на кінці якого був пришитий великий ґудзик. А блискучим предметом виявився диск з програвача, який ми з Романом колись, граючись, впустили в річку. Саме тут підійшли Роман і бабуся і я показав їм "НЛО". Ох, і сміху ж було! Бабуся хотіла викинути пасок, але я залишив його собі на згадку.

***